світ такий багатогранний .шопізєц. кожного разу, коли мені здається, що я "орієнтуюсь" і "знаю", він відкриває мені нову сторінку - а там купа всього. взаємозв"язки, яких я ніколи не проводила. деталі, яких ніколи не помічала. нюанси, які лежали на поверхні. глибина, якої ще хвилину назад не було. символи, уособлення, евфемізми... і ниток, з яких складається все, що мене оточує більше, ніж я можу не зрозуміти навіть, осягнути. припустити, що це реально. от. то так, робоче.
чомусь я пишу тільки про те, що хвилинно зачіпає. про огризки емоцій або думок, які, як наріжні камені. лол, я не вмію вести щоденники, що поробиш. але. але-але-але.
життя зараз - неймовірне. прекрасне, захоплююче. і я розумію Дамблдора - мені справді зараз не вистачає лише теплих шкарпеток (мені постійно не вистачає шкарпеток, крім того, я їх страшенно не люблю) ну, і щоб планшет дойшов до мене нарешті *_*
те, що так, що воу-воу-воу і кавоварка хД мене оточують люди: талановиті, надихаючі, милі і незамінні. Буга - щось на кшталт сім"ї. ми сваримось, звісно, але ніколи серйозно. нас стільки об"єднує, ми стільки пережили, в нас така купа планів... я можу написати гостросюжетний роман про нас. або комедію. або оду. ми - зе бест. от просто так =) я не буду говорити, наскільки мені важлива кожна (і кожен), бо нема змісту говорити про очевидне. Буга - це команда, друзі, колектив, сім"я і набагато більше. це підтримка, посмішки, жарти і просто... концентроване щастя. І Буга - це нас 12, але ві ар ван. хД я не уявляю життя без Буга-Буга хД хлопці (і ті шо Ромчик, Дімуля, Тарас, і ті, що Жека з Середою) - кльово, що вони є. це цікаві розмови, посиденьки на пиві і просто купа гонів.
Лєна - моє сонечко. та, хто завжди поруч, завжди розуміє. я настільки розслабляюсь поряд з нею, що засипаю хД і вона дя мене - відпочинок, натхнення і просто та, хто зробив мене пасивним геймером і любителем звірюшок (Боня, Ліза і навіть рибки - ай лав ю). а її мама мені стала кимось рідним. я дякую всім вищим силам, що колись вирішила прогуляти пари в неї. це було одне з найкращих рішень мого життя.
Флешка з Вітьою - мої постійні супутники на всіх обідах. щирі і свої. я навіть не знаю, як виразити ту теплоту, яку я відуваю в їх присутності.
робота - це взагалі ідеально. це не тільки цікаво, по-різному і весь час добре. це - особливий вимір. магічна шафа з печенням, цукорками, фруктами та купою чаїв. кавоварка, якій я ладна співати дифірамби (бо латте і подвійне американо з корицею *_*), це навіть Гаммі і Тудуц хД це шикарне начальство, розуміюче і в "тємі". це купа приколів. і чесно, я завжди заходжу в офіс з посмішкою. Шіорі - це купа урорювання, купа ідей, постійні жарти і людина, яка надихає. я дуже люблю її малюнки і час, який ми проводимо разом - в неті чи на каві =0 а те, як розказує Гуняша - це кльово. я завжди насолоджуюсь тим, як він будує оповіді. вони такі "голубчики" разом.
Владушка - це постійне миле "ти чудик", упорювання в скайпу. і чорт, хай вже приїжджає з того Ізраїлю хД Зікушка + Булшіт - кльові пацики, постійний обмін музикою і гонами. кльово, що вони є.
Дарт - ну, це Дарт. постійна позиція щодо всього, цікаві думки і купа суперечок. але це неймовірно. і я дуже рада, що ми стільки років нє тєряємось хДДД
і ще купа всіх і всього, але мій робочий день закінчується, а писати можна ще дуже довго-довго =) так що я просто заведу інстаграм і буду фоткати все це. бо вони і воно (ну, розмежовуючи людей і речі) того варті.
я б зробила ще кави, але вона в мене через вуха тоді полізе. тому - чай-чай-чай і мандаринка (сіріозлі, я обожнюю свою роботу)
Меня так достали люди, думающие, что искусство должно быть красивым и приятным глазу. Искусство может быть красивым, оставаясь в то же время страшным, гротескным или пугающим. Это не делает его менее значимым. Если люди испуганы или шокированы, они должны спросить себя, почему, а не выдвигать в ответ цензуру.
- це Мерлін Менсон. Повністю згоджуюсь.
Я не верю в демонов. Я не верю в зловещие потусторонние силы. Я не верю в то, что вне человека существует что-то, что способно порождать зло.
- це Девід Боуі. + в Сапковського в 1 книзі з циклу "Відьмак" є схожа штука. Повністю да)
Інколи робота (брешу, дуже часто) підкидує цікаві чужі думки, перспективні огризки ідей, непогані штуки для самовдосконалення... список довгий хД І це без врахування каво-чаю і печива в неймовірних кількостях (мене вже при слові "печиво" підтошнює хД)
дуже важко підстроюватись під думки і світогляд інших я часто не бачу нічого образливого чи дивного в тому, в чому бачать його інші і якось так виходить так, що мої асоціації - зачіпають і ображають, хоча в них такого змісту і не вкладено або я розумію, що сказане мною сприймається двояко вже постфактум мовчання - золото
читать дальшеГлаза Чонгука напоминают Тэхёну чернильницы. И резко пахнущая краска в них черная-черная, густая, а Ким бы не прочь купить себе перо, чтобы рисовать ими диковинные картины. Лицо у Чонгука еще детское, мягкое, но иногда мальчишка чуть опускает подбородок, а тени падают резко, ломко и жестко. В такие моменты Тэхёну кажется, что внутри, в мыслях их макнэ много того, что Чон никому не показывают: острого, взрослого и темного. Тело у Чонгука жилистое, твердое и тренированное. Тэхёну нравится после репетиций висеть на мелком, вдыхая пряный запах пота, смешанный с ароматом дорогого антиперспиранта. Тэхёна вообще иногда пугает то, насколько сильно ему нравиться прикасаться к Чонгуку, смотреть на него или просто чувствовать рядом. Ким часто не понимает и не догадывается, о чем думает их макнэ, но ни с кем больше у него не возникает такого ощущения принадлежности и причастности. Будто Чонгука специально придумали так, чтобы все в нем нравилось и подходило Ким Тэхёну. Это почти страшно. Но Чон улыбается открыто, по-детски (так, как не умеют Намджунни-хён, Юнги-хён и даже Чимин), неловко откидывает челку со вспотевшего лба и кладет руку Ви-хёну на плечо: - Пошли смотреть "Рейд"? Ким Тэхён не любит боевики и истории про полицейских. Но ему все равно. Ведь Чон Чонгука он, кажется, любит.
1.це жахливо, але я ніяк не можу знайти пісню для 7 частини фанфіку по Кайхо ТТ_ТТ Огризки ідей лежать по домашньому і робочому ноуту, але купи ніяк не складуться - бо нема лейтмотивної композиції, яка б робила настрій (і це втричі жахливіше тому, що на 2 наступні і пісні, і більшість тексту вже є) 2. синяк на руці тепер мене пре (і я не хо, щоб він сходив) 3. курка по-китайськи - найкраще, що тільки може бути 4. треба пошукати вправи для рук 5. я купила собі новий антиперспірант і його запах мене неймовірно пре *_* Мен-ен-спідстік "Молния" - воу-воу, палєхчє хД 6. і ще чекають свого моменту хунхани і чендіо (але коли ж буде час? хД)
шось трохи не так я дивлюся на свої руки і розумію, що щось справді трохи не так і дуже багато "хочу" і інколи забагато "треба" і нема навіть натяку, звідки і куди, без поняття, чого не вистачає куди дітись, що змінити і чи треба міняти це щось чи відношення до цього щось чи просто музика невідповідна
п.с. може, треба змінити щось ззовні, щоб зрозуміти, що треба зміити всередині
парадоксально, але часто я трачу час не на те, що потрібно те що потрібно не дорівнює тому, що подобається люди є людьми, і це логічно але є купа нелогічного і в поведінці, і в баченні себе/світу/навколишнього я трачу час на те, що "хочу"... ... до моменту, поки не розумію, що це не те, що "слід" і за це себе корю як розмежувати ці 2 поняття?
все в цьому світі якось дуже відносно. я до того, що навіть якщо в твоєму житті сталась трагедія - світу абсолютно і непереборно начхати. не в плані того, що тебе ніхто не пожаліє чи щось на кшталт цього, ні. просто, ну наприклад, якщо тебе побили пізно ввечері в темному провулку, то зранку передзвонить друг з :"хей, ми ж домовились зранку бігати, то де ж тебе, курча, носить?!". і він буде щиро злий на тебе. а ти й не подумав передзвонити йому, бо ж чорт, тобі нереально погано, ти встати не можеш, ребра болять і т.д. і його, і тебе можна зрозуміти. це я не до того, що в таких ситуаціях хтось винен, абсолютно ні. просто... ну, особисто мене завжди вражало те, що, як би не було, що би не було - це ні на що не впливає. тобто - ноубаді керс в абсолюті. бо ніхто не зрозуміє і не переживе твою трагедію в повній мірі. ніхто не може підказувати, що робити. ну, підберу тупу алегорію - смерть одного мурахи не впливає на життя мурашника. це тільки твоє. в кожного є своє життя, свої "локальні апокаліпсиси".
цей весь вдумливий "висєр" був до того, що я не знаю, як поводити себе в ситуаціях, коли комусь хєрово. та і в тих, коли хєрово мені, теж.
з носа тече на очі зсередини тисне і вони постійно печуть в вісках поселились посони-з-дрелями від музики болить голова в горлі ремонтують дорогу різкі внутрішні температурні коливання ниють коліна прострілює плече відчуваю себе руїнами якоїсь древньої будівлі (слава богу,. в мене не ходять сцяти туристи) завтра робота і рєпа дафак, треба дожити цей тиждень =__________=
хочу соло мєлкого. мєлких хД 2х різних хД і розмалювати сумку і більше часу
1. кожен побачить рівно те, що хоче побачити і виставить це в вигідному для себе світлі 2. що не добре - те досвід 3. не злись на людей, просто ППП 4. не рий іншим яму - самі собі вириють, та ще й накакають туди (зате потім можеш постояти і поржати, ібо нєфіг) 5. кожна людина має право на свій вибір 6. і кожна людина має за нього відповідати 7. прецедент - можливість підготуватись до наступних лаж і не дати їм себе зачепити 8. інколи потрібно показувати зуби
Сотни невысказаных фраз жгут язык, колючей проволокой режут глотку и Тао смаргивает, ведь ему уже почти двадцать, а мальчики мужчины в таком возрасте уже не плачут. Руки дрожат и китаец с силой сжимает их в кулаки, ощущая, как в полумесяцах, оставленных ногтями, собирается кровь. Они не виделись долго (и Тао кажется, что прошла вечность с того момента, как он в последний раз ощущал этот парфюм и видел эту полуулыбку), но чувства, проклятые чувства, которые Хуан пытался искоренить в себе, полностью отдаваясь публике, изматывая себя на тренировках и рыдая в подушку (осторожно, чтобы не потревожить остальных)... никуда не делись. И он все так же ощущает тепло где-то в районе солнечного сплетения и щенячий восторг. все так же невольно подается навстречу, ближе, плотнее, желая прижать к себе обнять и никогда-никогда не отпускать. Сотни упреков, обид так и рвутся наружу, но все, что он может выдохнуть: - Ифань... я... я скучал. А ге улыбается в ответ тепло, глазами, распахивает свои объятья и мягко ерошит волосы на затылке младшему. - Я тоже, Панда. Я тоже. Тао колотит от счастья. ОН - рядом...
Когда младший пришел в СМ, он был мелким и не слишком общительным, погруженным в себя двенадцатилетним мальчиком, который смотрел на всех из-под растрепанной челки слишком острым и проницательным взглядом. Чонин сторонился Чунмёна, но старший Ким был слишком правильным парнем, слишком свыкся с ролью старосты и хорошего мальчика и не умел не общаться с кем-то. Чунмёну потребовалось очень много вовремя оставленных для мелкого бутылок с водой и банановым молоком, множество свежих полотенец, ненавязчиво висящих на дверце шкафчика, чтобы завоевать доверие маленького интроверта. Чтобы тот подпустил его на расстояние вытянутой руки, разделенного на двоих зонтика в непогоду и улыбки (когда Чонину удавалось особо заковыристое движение). Потребовалось еще больше, чтобы их общение переросло из простого шапочного "привет-пока" в "хё-ён, слушай, в школе я...". Чунмену нравилось слушать о жизни Чонина (потому что мелкий смотрел на нее настолько не так), нравилось вызывать у него улыбку, ерошить мальчику волосы и просто быть рядом.
Паренек, признанный самым талантливым танцором среди начальной группы трейни (Тэминни, что был в средней, быстро нашел общий язык с Чонином), мог часами зависать в танц-классе, импровизируя под классику или зажигательные биты песен ДБСК и СуДжу, мог неделями слушать одну и ту же песню на повторе, забывать приносить сменные вещи (Чунмён давал ему свои, приноровившись на всякий пожарный приносить две пары футболок). Он часто спонтанно оказывался не там, куда изначально шел, часто одевал свитера шиворот-навыворот (особенно на утренние тренировки), часто наваливался на Чунмёна сзади с обезоруживающим: "хё-ён, я хочу спать, так что будь моей подушкой". Младший Ким никогда ничего не планировал, не загадывал наперед и не пытался никому и ничему соответствовать. Для Чунмёна, вечно пытающегося успеть стать таким, каким он не хочет быть, донсен был глотком воды в пустыне, потоком воздуха (что так сладко пах корицей), травинкой, что пробивалась сквозь асфальт. Чонин мог вытащить хёна погулять под дождем, прогулять школу (в исключительных случаях), пойти на нон-стоп, в игровые автоматы, в караоке и сотню-другую других местечек, в которые сам Чунмён никогда бы не пошел. Танцор не понимал, в чем разница между 100 и 98 балами по химии ("хё-ён, ты же хочешь быть певцом, так зачем тебе химия?"), не придавал значения тому, как уложены его волосы и сколько стоит одежда собеседников; не читал классиков, не различал Мане и Моне, выпивал чай за два глотка.
Чунмён не понимал Чонина.
Однажды Чунмён понял, что, насколько бы отличным от него не был бы Чонин, именно он самый близкий ему человек. Ближе Донхэ-хёна, который вечно смешил и поддерживал, ближе всех Шайни, что изрядно отдалились от Кима после дебюта (ведь времени у них ни на что не хватало), ближе брата... да и всей семьи, если так подумать. Чанёль и Сэхун, двое новеньких, которые тоже зависали з ТуКимами, часто говорили, что они похожи на инь-янь. Чунмён любил трепать мелкому волосы, помогать разбираться с домашкой и не раз отмазывал от гнева матери (миссис Ким души не чаяла в старшем мальчике, ведь он был чуть ли не единственным, кого сын признавал за авторитет). Но все равно...
Чунмён не понимал Чонина.
Чонин думал эмоциями. Не логической цепочкой и даже не чередой ассоциаций, как сам Чунмён или, хотя бы, Чанёль, а именно эмоциями. Свою поездку на остров Чеджу со старшими сестрами он полчаса расписывал Чунмёну сплошной чередой "Аааах...", "Ва...", "Оууу...", сопровождая каждое невнятное восклицание кучей жестов, восторженными улыбками и тем особым блеском в глазах, что заставлял сердце Чунмёна биться чаще. Иногда старшему было больно, настолько настоящим и искренним был его донсен, настолько показывал Чунмёну все его не его стороны. А иногда ему даже становилось страшно, какую власть над ним имел этот мелкий взъерошенный мальчишка, который тащится от Майкла Джексона и супергероев. Но потом Чонин улыбался своей коронной улыбкой, вновь и вновь вызывая в теле старшего нашествие бабочек с цветными, покрытыми пыльцой крылышками. Пыльца оседала в каждой клеточке чунмёнового тела, накапливалась и приводя к чонинозависимости. Несмотря на то, что...
Чунмён не понимал Чонина.
А еще Чунмён очень удивился, когда понял, что хочет видеть Чонина даже тогда, когда никого не хочет видеть. Что помнит его номер наизусть и не считает (считает, но увидеть мелкого важнее) зазорным напроситься к тому переночевать. Что может излить ему всю гниль из идеального на вид не-себя. Что больше всего боится увидеть в глазах донсена разочарование и презрение и что настолько рад, видя там ненавистную ему жалость и сочувствие. Что не хочет справляться сам, млея от осторожных пальцев в волосах, тихого шепота и родного уже запаха корицы. Что в присутствии Чонинни отчаяние превращается в надежду.
Чунмён не понимал Чонина.
Когда шестнадцатилетний Чонин стал выше Чунмёна и завел милую привычку постоянно класть руку старшему на плечо, подчеркивая, что он выше, старший Ким смеялся, находя этот жест по-детски милым. Хотя, стоило признаться хотя бы самому себе, в Киме-младшем он считал милым абсолютно все, даже постоянные синяки и мозоли. Да и все время носить с собой противовоспалительную, разогревающую и успокаивающую мази, как и эластичный бинт, перекись водорода и кучу цветных пластырей Чунмён привык уже давно.
Чунмён не понимал себя.
Он испугался, когда Чанёль, с присущей ему детской непосредственностью, заявил однажды: "вы смотритесь вместе, как парочка". Это было неправильно, это означало целую кучу неприятностей и для него, и, в первую очередь, для мелкого. И правильный мальчик Чунмён предпринял ряд безуспешных попыток отдалиться от своего донсена. Но... он ведь не может жить без воздуха и без глотка воды в пустыне, правда?.. Они ведь даже в одну группу попали и видели теперь друг друга 24/7.
Чунмён не понимал Чонина.Чунмён не понимал себя. Но это не было важно, ведь Чонин понимал за двоих.
Ведь Чонин не путался в личных предпочтениях и нормах морали, не считался с мнением общества, не пытался никем и ничем казаться. Он думал эмоциями, а Чунмён-хён вызывал у него ту самую улыбку, которая так хёну нравилась. Чонин просто подходил, обнимал, целовал и был рядом. И Чунмён настолько ему доверял, что только кивал и соглашался на все, что младший хотел с ним сделать... пыльцы в Чунмёне было настолько много, что в какой-то момент он сам себе начал казаться сплошной зависимой от мелкого амебой. И он послушно растекался под прикосновениями нежных пальцев, осторожных или страстных губ, подставлялся под зубы (втайне мляе от приятно больных отметин), без возражений раскрывался и позволял-позволял-позволял. Стонал только, смущенно прикрыв откровенно алое лицо руками, выгибался до хруста в позвонках, дышал рвано, глубоко и надрывно, выкрикивая и забывая сглатывать слюну. Подавался к Чонину, переплетал с младшим пальцы и кончал от все так же слишком искреннего взгляда.
Чунмён, в общем, мог сколько угодно не понимать Чонина, но любил он донсена от этого ничуть не меньше.
tremble lyricsWhen you look at me I'm as shaky as a leaf On a new tree One look in your eyes And you make me Tremble
You have something rare Ah you take me to a place I've never known before Oh the magic that we share Oh it makes me makes me Tremble, yeah
And when you hold my hand Oh I could dust with joy Baby understand I never felt this way with any other boy
Darlin', pity me Tho' there's no place on this earth I'd rather be Hmmm and all the world can see How you make me make me Tremble How you make me make me Tremble, yeah, yeah How you make me make me Tremble Yeah yeah yeah yeah yeah yeah yeah
В горле пересыхает, пальцы отбивают рваный ритм на подлокотнике. Бэкхена трясет: ему и холодно, и жарко одновременно; он боится закрыть глаза (ведь тогда мириады звезд закроют от него самое прекрасное зрелище в мире). Парень независимо откидывается на спинку неудобного кресла, нарочито глядя в сторону (где в зеркале он может все так же исподтишка наблюдать за Чанёлем). Чанёль идеален. Если бы Бэкхен в свое время читал больше стихов о любви, он бы мысленно цитировал их сам себе, в каждом видя образ высокого шатена. Иногда Бэк тешит себя мыслью, что кто-то наверху создал такого совершенного Чанёля специально для него, Бэкхена. Ведь ладонь старшего, слишком узкая и тонкая для настоящего мужчины, так идеально ложится в большую и сильную младшего. Ведь, когда Чанни обнимает своего хёна со спины, она так безупречно помещается в руках рэпера. (У Бэка, кажется, личный фетиш на руки Чанёля. На всего Чанёля.) Когда взгляды их встречаются в зеркале (Бэку странно, ведь и он, и Чанни в зеркале совершенно другие - взрослее, уверенней, слишком как-айдолы), Бэкхена почти подбрасывает на кресле - Чанёль улыбается той самой улыбкой, полной обещаний и удовлетворенных вздохов. Бэкхен дрожит: Чанёль, как всегда, без слов его понимает. Теперь они играют в предвкушение вдвоем, и это почти слишком сладко. Когда Сехун выйдет из комнаты, Чанёль раскроет свои объятия и позовет: - Иди ко мне. И, поскольку они оба это знают и оба ждут этого момента (что еще более волнующе), Бэкхен дрожит в предвкушении.
«Ничто не мотивирует лучше осознания собственной ничтожности. Так легко любить себя, ничего не делая и фантазируя о том, на что ты потенциально способен».
Я більше з тих, хто Thinker, ніж з тих, хто Doer. Я рідко вчуся на абстрактиних прикладах. Я рідко вчуся на чужих помилках. Я роблю помилки по декілька раз, перш ніж засвоюю матеріал. Я не абстрагуюсь і не зосереджуюсь.
Sounds like a not bad to-do list.
Жаліти і жалити. "Жал" - корінь, "е" і "и" - суффікси, "ти" - закінчення інфінітиву.
Кожна дорога починається з першого кроку. Навіть, і особливо, якщо це дорога наперекір своїм пагубним звичкам. При чому, якщо розібратись, кожна з них є "привіт з минулого" - наслідок твоїх певних дій. (Полиці в шафі знаходяться безсистемно і занадто високо).
Крім очевидного: 1. Менше часу на думати і зволікати. 2. Тайм-менеджмент і списки. 3. Поменше думати і уявляти. Побільше втілювати.
Дивно, як радикально можуть змінюватись люди, їх життєві позиції і відносини з іншими. Дивно, що те, що колись здавалося проблемою світового масштабу, - не варте уваги. Дивно, коли ти знаходиш якісь дитячі спроби писати щоденник, а зараз тобі просто гірко жаль, що ти більше не настільки наївний. Дивно, коли тобі, через рік після того, як ви перестали спілкуватися, пише людина, яка знає тебе від і до, до якої ти прислухався, яка тебе захоплювала, навіть. Дивно, що тобі - пусто. І ніяково, бо ти ж мав би хоч щось відчувати, а тобі ніяк. Дивно.